Маніпуляція, пропаганда, фейки

            Небезпека ЗМІ: маніпуляція, пропаганда, фейки

ЗМІ найефективніше поширюють інформацію для маніпулювання індивідуальною свідомістю реципієнта й масовою свідомістю аудитор ії. Тому, щоб не статижертвою  маніпулятивного впливу мас-медіа, з’ясуємо його прийоми.

Кожен із зазначених нижче маніпулятивних прийомів може використовуватися окремо або ж комбінуватися з іншими залежно від завдань і об’єкта впливу, а також специфіки конкретного виду медіа.

     Прийоми медіаманіпуляцій. До найпоширеніших прийомів медіаманіпуляцій належать такі:

1. Відволікати увагу. Одним із найбільш ефективних важелів управління суспільством є відволікання уваги від важливих пробем та рішень, які приймаються політичними та економічними елітами. Це досягається через насичення інформаційного простору менш важливими подіями. Прийом відволікання уваги використовується і для того, щоб не дати громадянам можливості отримувати важливі знання у сфері науки, економіки, психології, нейробіології та кібернетики. Саме тому сьогодні набагато більше людей з радістю проведуть час, обмінюючись фотографіями котиків у Фейсбуці, ніж за підручником лінійної алгебри чи квантової механіки.

             “Постійно відволікати увагу громадян від справжніх соціальних проблем до тем, які не мають  реального значення. Працювати над тим, щоб громадяни були постійно чимось зайняті і у них не залишалося часу на роздуми“. Не потрібно бути генієм, щоб відшукати безліч прикладів використання інструменту “відволікання уваги” в сучасних українських реаліях.

1.                 Створювати проблеми, а потім пропонувати способи їх рішення. Цей метод також називається “проблема – реакція – рішення”. Створюється проблема, яка викликає необхідну владним колам реакцію і дозволяє впровадити рішення, які в іншій ситуації викликали б протест серед населення. Наприклад – криваві теракти, як рушій для прийняття законів, що підсилюють “безпеку”, а по суті діють на обмеження прав звичайних громадян.

2.     Впроваджувати поступово. Щоб досягнути реалізації будь-якого непопулярного рішення, достатньо впроваджувати його поступово, день за днем, рік за роком. Саме таким чином було нав’язано принципово нові соціально-економічні умови у 80-90-их роках минулого століття. Приватизація, невпевненість, нестабільність, масове безробіття, зарплата, яка більше не може гарантувати достойне життя… Якби все це відбулося одночасно, то майже гарантовано вилилося б у революцію.

3.     Відкладати впровадження. Ще один спосіб “продавити” непопулярне рішення – виставити його у світлі “болючого”, але “необхідного” і досягнути згоди громадян на його реалізацію в майбутньому. Набагато простіше погодитися на будь-які жертви в майбутньому, ніж зараз. Крім того це дає громадянам більше часу, щоб звикнути до думки про зміни і смиренно прийняти їх, коли настане час.

4.     Звертатися до народу, як до малих дітей. В більшості пропагандистських виступах та промовах, які розраховані на широку публіку, використовуються такі аргументи, персонажі, слова та інтонації, наче автори звертаються до дітей дошкільного віку чи розумово відсталих індивідів.

5.     Фокус на емоції, а не на здоровий глузд. Вплив на емоції – це класичний прийом, спрямований на те, щоб заблокувати здатність людини до раціонального аналізу, а зрештою – до здатності критично мислити взагалі.

6.     Підтримувати серед людей невігластво, тим самим культивуючи посередність. Працювати над тим, щоб люди були нездатні зрозуміти прийоми та методи, які використовуються для управління ними. “Якість освіти нижчих класів повинна бути достатньо низькою, щоб невігластво, яке відділяє нижчі суспільні класи від вищих, залишалося на рівні, який не зможуть подолати нижчі класи”.

7.     Спонукати громадян захоплюватися посередністю. Впроваджувати в населення думку про те, що бути тупим, вульгарним та невихованим – модно.

8.     Підсилювати відчуття власної вини. Заставити людину повірити в те, що тільки він винен у власних нещастях, які відбуваються через нестачу його розумових здібностей чи зусиль. В результаті замість того, щоб повстати проти недосконалої економічної системи, людина починає займатися самоприниженням, звинувачуючи себе у всіх негараздах.

9.     Знати про людей більше, ніж вони самі про себе знають. За останні 50 років успіхи в розвитку науки призвели до розриву між знаннями простих людей та інформацію, яка доступна тим, хто знаходиться при владі. А це значить, що у більшості випадків система володіє більшою владою і більше керує людьми, ніж вони самі.

На жаль, окреслені тут прийоми маніпулювання в ЗМІ не вичерпують усього їх розмаїття. Однак знання навіть цих прийомів певною мірою сприятиме зменшенню впливу маніпуляцій мас-медіа, особливо тих, які пов’язані з пропагандою.

Термін «пропаганда» походить з латини (propaganda — те, що має бути поширено, від propagare — поширювати) і, як слово, не містить у собі жодного негативного забарвлення. Що поганого, скажімо, у пропаганді здорового способу життя, у поширенні через пропаганду корисних знань для просвіти. Аналогічне риторичне запитання постає і щодо комерційної пропаганди. Усе це — приклади, так би мовити, «безпечної» пропаганди.

Зовсім іншу (протилежну) роль відіграє політична й ідеологічна пропаганда. Її наслідки для людства продемонструвала нацистська пропагандистська машина Третього рейху. Не випадково, що об’єктом посиленої дослідницької уваги пропаганда стає в роки Другої світової війни й у період «холодної війни» між Радянським союзом і США. Нині ж зацікавлення науковців феноменом пропаганди не лише не зменшується, а й зростає. Пояснюється це колосальною роллю пропаганди в сучасних інформаційних війнах.

Інформаційна війна — це сукупність інформаційних дій, застосовуваних сторонами, які протистоять одна одній, для досягнення певних цілей. Зазвичай мета інформаційної війни полягає в досягненні інформаційної переваги над супротивником і формуванні такого інформаційного середовища, що сприяло б реалізації інших (неінформаційних) дій (політичних, дипломатичних, економічних тощо).

Залежно від своєї основної мети інформаційні війни завдають шкоди інформації, інформаційним ресурсам, технічним системам. Однак способи, засоби та прийоми ведення інформаційної війни насамперед спрямовані на індивідуальну й масову свідомість людей, щоб змінити їхні переконання, погляди, цінності, викликати відповідний настрій (наприклад, страх, паніку), зрештою, вплинути на поведінку. Для впливу на свідомість і волю супротивника й використовують пропаганду.

Найбільшу небезпеку несе в собі пропаганда війни, національної, расової, релігійної ненависті, що підбурює до дискримінації, ворожості, насилля. Така пропаганда порушує норми міжнародного права. Інші різновиди пропаганди, до прикладу, ті, які порушують професійні стандарти журналістики, хоч і мають значно менші наслідки, однак також неприпустимі в демократичних суспільствах.

Подолати пропаганду можна тільки за допомогою цілої системи заходів — конкретних дій на різних рівнях. Скажімо, міжнародний рівень боротьби з пропагандою охоплює міжнародне законодавство, міжнародні суди, діяльність міжнародних організацій, міжнародний діалог.

На внутрішньодержавному (національному) рівні потрібно, по-перше, відстоювати ідею плюралізму мас-медіа та добиватися її реального втілення на практиці функціонування ЗМІ; по-друге, законодавчо засуджувати й не допускати небезпечної пропаганди; по-третє, відмовлятися від державних засобів масової інформації, роздержавлювати їх; по-четверте, всіляко сприяти діяльності суспільного мовлення; по-п’яте, розвивати медіаосвіту.

Дієвим рівнем подолання небезпечної пропаганди є самі ЗМІ. Журналістські організації, власники й видавці мас-медіа мають не допускати у змісті своєї медіапродукції такої пропаганди.

Та все ж з-поміж усіх зазначених заходів потрібно виокремити медіаосвіту як найефективніший спосіб протистояти пропаганді на рівні аудиторії і конкретного реципієнта.

Найкраща протидія стереотипам — власний досвід людини і знову ж таки критичне мислення. І як тут ще раз не прислухатися, а головне не стільки прислухатися, скільки втілити у власну щоденну практику спілкування з мас-медіа мудру пораду Ліни Костенко:

                     Криши, ламай, трощи стереотипи!

                     Вони кричать, пручаються, — ламай!

                     Хоч давня звичка з профілем Ксантиппи

                    благає, плаче, просить: «Не займай!»

Пропагандисти й маніпулятори у ЗМІ доволі часто вдаються до такої «зброї масового ураження», як фейк.

Фейк (англійською «fake») — це спеціально поширювана в мас-медіа й соціальних мережах відверто неправдива інформація, фальсифікації, підробки.

Фейк використовують у пропаганді, для того щоб дезінформувати (ввести в оману), залякати, деморалізувати аудиторію, викликати в людей недовіру, агресію, спровокувати їх на конфлікти, заплямувати чиюсь репутацію, посіяти паніку в суспільстві.

Сфери поширення фейків — засоби масової інформації та соціальні мережі. Поняття фейку тут охоплює не тільки неправдиві текстові (вербальні) повідомлення, спотворені оригінальні тексти, а й світлини, підроблені у фотошопі, відеоролики, змонтовані у відеоредакторі або зняті в інший час чи в іншому місці, акаунти вигаданих осіб, сторінки в соціальних мережах, навмисно створені від імені інших (зазвичай відомих) людей.

Однак кожному реципієнтові медіатекстів також потрібно вміти розпізнавати фейкову інформацію, хоче це зробити нелегко. Адже фейк створюється таким чином, аби переконати аудиторію у правдивості поданої інформації, змусити реципієнта повірити в неї, а ще й відреагувати, зокрема, перепостити, переказати, переслати фейкове повідомлення іншому реципієнтові. Фахівці пропонують розпізнавати фейк за такими ознаками:

1) сенсаційність повідомлення, скандальний характер події, що набуває широкого розголосу й ганьбить її учасників;

2) сенсаційний заголовок, який шокує, провокує;

3) нагнітання негативу, очорнення, звернення до таких емоцій людини, як страх, тривожність, гнів, відраза;

4) емоційність інформації, тенденційність висвітлення теми;

5) подання однієї позиції (порушення балансу поглядів);

6) відсутність посилань на джерела чи посилання на незалежні джерела, на безіменні авторитети, на імена невідомих (маловідомих) експертів, на західні ЗМІ, на очевидців, які воліють бути неназваними тощо;

7) абсурдність (лат. absurdus — безглуздий) інформації з погляду правдоподібності, здорового глузду (те, у що взагалі важко повірити).

Від фейків треба відрізняти так звану «джинсу» — замовні проплачені матеріали або навмисно приховану рекламу для поширення в засобах масової інформації. Масштабним це явище стає в період виборів різного рівня, коли за електорат (виборців) змагаються поміж собою політичні сили й кандидати.

Цим словом вони називають, з одного боку, комерційні матеріали, що їх розміщують серед звичайних матеріалів без позначення (маркування) реклами, що порушує Закон України «Про рекламу», а з другого — політичні статті, сюжети, інтерв’ю, створені самими політичними партіями або на замовлення.                                         До політичної «джинси» також належать:

1) оприлюднення результатів сумнівних соціологічних досліджень, тобто досліджень, у яких трапляються завищення або заниження рейтингу політиків;

2) псевдоаналітичні матеріали експертів, у змісті яких зацікавлена та чи та політична сила;

3) спеціально створені листи читачів, глядачів, слухачів від імені громадськості;

4) коментарі ботів — найманих осіб, які за оплату розміщують пости на сторінках інтернет-видань для схвалення або дискримінації матеріалів.

Ознаки розпізнавання «джинси»:

1) розміщення матеріалу без інформаційного приводу;

2) підкреслено позитивний характер інформації;

3) низький рівень соціальної значущості інформації;

4) критичний матеріал про іншу політичну силу чи комерційну організацію;

5) однобічна подача матеріалу, висвітлення лише однієї позиції;

6) примітивність інформації, адресованість її малопоінформованому реципієнтові;

7) передрук або розміщення одного й того самого матеріалу в різних ЗМІ;

8) приховування справжнього імені автора матеріалу під псевдонімом;

9) розміщення повідомлення під рубриками «Погляд», «Кут зору», «Думка», «Позиція» тощо.

Та все ж найнадійнішим способом виявлення і фейку, і джинси залишається критичне мислення аудиторії, критичний аналіз кожним реципієнтом медіатексту.

«Правда рідко буває чистою та ніколи не буває простою». Оскар Уальд, ірландський філософ, естет, письменник, поет.

        «Слухаючи проповіді, пам'ятай, що чорт також може розмовляти мовою ангелів».  Вільгельм Швебель, німецький учений та публіцист.